Про виставу «ОЛЕНКА ТА ІВАНКО» 

Режисер – Сергій Брижань, Художник – Михайло Ніколаєв                                       

«…Якщо уявити собі найкращі постановки фестивалю у вигляді фігурок на мосту, я б сказала, що «Дорога до Віфлеєму» й «Оленка та Іванко» Хмельницького академічного обласного театру ляльок (режисер-постановник – Сергій Брижань, художник-постановник – Михайло Ніколаєв) стоять на різних його краях. Більше того, це два абсолютно різні самостійні Всесвіти, що апелюють до протилежних почуттів та оперують різними засобами. «Дорога…» звертається до серця й розуму, викликає тихе захоплення й спокій, «Оленка…» ж говорить з органами чуття й викликає цілу бурю різких емоцій – від жаху до мозку кісток до майже болісної цікавості.

 Ляльки й декорація виконані в дусі бездоганного мінімалізму. Оленка, Іванко, Принц нагадують певні ескізи, навіть ідею людини, якщо завгодно. У них втілені почуття, про які кричать не яскравими барвами, але грою. Дим, звуки, шепотіння, – усе це наганяє жаху в літературно не таку вже й страшну казку про Іванка, який козенятком став. Величезне смислове навантаження несуть численні символи, джерела яких варто шукати в народній українській міфології. Особливо кошмарними чомусь видаються кобиляча й цапина голови. Спеціально цікавимося в надійних джерелах. І от, скажімо, у видатного етнографа й фольклориста Георгія Булашева знаходимо інформацію, що кінь – виявляється, посередник між світами й царствами: своїм та «тридесятим». Деякі народні легенди говорять, що кінь – і зовсім втілений янголом за велінням Господа диявол. Не найкраща репутація й у цапа – того взагалі вважають чи то невдалою диявольською версією корови, чи то істотою, створеною особисто нечистим за власною подобою. У виставі то кобиляча, то цапина голови виникають нізвідки у найбільш несподіваний момент і у дорослого уважного глядача викликають не тільки переляк, а й стійке бажання покопирсатися в додаткових джерелах. Непогана риса для дитячої вистави, чи не так?

 На окрему увагу заслуговує персонаж відьми – одного з найстрашніших втілень зла, бачених мною в театрі. Це таємничий крук у пір’ї-латах, провісник і носій смерті та всіляких страждань. Не даремно у тих-таки народних оповідках кажуть, що чорт літає подвір’ями в образі крука й забирає в людей останні іскри життя. В «Оленці…» лялька відьми-крука нагадує протичумну середньовічну машкару лікарів. Цей зовнішній вигляд вкупі з вкрадливо-зловісним голосом актриси створює враження всюдисущого прокляття. Словом, багато про яке зло тут говориться, і навіть перемога добра наприкінці уявляється не настільки вже й переконливою, як того хотілося б. Вражає – інакше не скажеш!»

Сусанна Хаустова
(Фестиваль МЕРЕЖИВО КАЗКОВЕ, Черкаси.  2012 рік)

„Чарівна зброя Кендзо”

реж. С. Брижань,   худ. М. Ніколаєв,    комп. І. Пустовий

Вистава наповнена особливою енергетикою, і тою театральною естетикою, котра так незвична і цікава для сприйняття дитини і так глибоко філософічна для дорослого глядача. Сценографія занурює в атмосферу справжнього образотворчого мистецтва, тільки написаного на полотні сцени за допомогою декорацій, ляльок і акторів. Ляльки ніби зійшли з старовинних японських картин, а оточуючі їх предмети ніби намальовані чорною фарбою на білому тонкому шовку.  …Темрява… Тиша… Всесвіт… Тільки срібний Місяць неспішно котиться, як колесо, в самотньому просторі, завмирає, знову продовжує свій неспішний рух, раптом  на мить спалахує , перетворюючись на Сонце, і знову обертається на Місяць. Ніби проходить Час, день міняється на ніч, ніч на день, і так безкінечно…  Основною мовою вистави став символ. Символічне Море, яке перетворюється на безкінечну Дорогу в небуття.,  символічний Місяць – Сонце, котрий невпинно рухається в просторі ,  як  і  Час ,  що не залежить  від швидкоплинного людського існування.  Атмосфера вистави наповнена тонкою лірикою. Вона звучить  між рядків старовинної японської поезії, в мізансценах , незвичній пластиці акторів, вона підпорядковує собі всі компоненти театрального дійства. Як сказав режисер вистави – „ Ми не намагались копіювати форму японського театру, це була б  пародія, ми передавали своє відчуття Японії, враження від її культури і традицій через призму європейського театру, взявши з японської традиції вміння споглядати і насолоджуватись красою кожної часточки Природи, кожної миті буття. Ми намагались причарувати глядача видінням Прекрасного.” Що ж так заворожує  дітей і дорослих в цій старовинній японській легенді? Можливо те, що вистава наділена найголовнішою ознакою театру ляльок – метафоричним баченням Світу і головною якістю традиційного японського театру – неспішним спогляданням грації і Краси.

Дарина Ярошенко – з курсової роботи кафедри театрознавства ХІМ

“Відлуння”

реж. С. Брижань,   худ. М. Ніколаєв

Крайньою точкою на шкалі авторських інтерпретацій вертепу стала вистава театру ляльок з Хмельницького. В основі вистави – прагнення говорити не лише „про Різдво”, а й про тих, кому доля дозволила святкувати це велике свято лише глибоко в душі, творячи поезію, що сама стала народженням двадцятого століття . Вірші звучать у довільному виконанні акторів, що розташовуються обабіч сценічного майданчика. А все, що відбувається у центрі, створене і живе за законами поезії, з її парадоксальністю й  не буденністю світовідчуття. Зрештою, і не сцена це зовсім, а зимове вікно з двох рам., що його  обертають учасники дійства.

Найпотаємніший у дитинстві світ між двома віконницями – відкривається і ми вдивляємось крізь нього у минуле: приватне і спільне. Ми опиняємось наче на перехресті чотирьох вітрів, чотирьох сторін світу, де вікно – це магічне око – безперервно обертається іншим боком, виносячи щоразу нову частку чийогось, може, нашого буття.  Перемелюються роки і людські долі, повторюються вічні сюжети, змінюються реальні масштаби  речей, дедалі сильніше, під спів колядок, віє болем, тугою, сумом. Тільки сум цей одухотворений, світлий, різдвяний… І злива помаранчів,що сипляться під ноги глядачів розтоплює холод спогадом,що саме ці яскраві плоди якимось дивовижним чином  з”являлись в нашому дитинстві саме в цей казковий час.

Майя  Гарбузюк,  журнал  „Просценіум”

“Тарас”

реж. С. Брижань ,  худ. М. Ніколаєв,   комп. І. Пустовий

Театральна фантазія за драматичною поемою Богдана Стельмаха “Тарас” – то художницька офіра режисера С. Брижаня та художника М. Ніколаєва на вівтар Кобзареві. Чиста і цнотлива, як сльоза Богородиці, ностальгічно, по-мудрому наївна, гармонійна у розкошуванні метафоричністю. Вистава, жанр якої визначено як „поетична фантазія” це небо високості  духу, дитячих першовражень, поетичної одвічності українського фольклору. Фізичний і духовний простір вистави – земля і „ті стовпи, що небо підпирають”. В основу сюжету покладена легенда про те , як маленький Тарас пішов у степ, шукати стовпи, що небо підпирають.  Небо – не купол, не блакитна імла: воно співвідноситься чіткими лініями з планшетом, ОБЕРТАЄТЬСЯ, ПРИХИЛЯЄТЬСЯ ДО ЛЮДЕЙ, воно з ними. Там – померлі батьки Тараса… А коли хлопчик покидає рідний край, тато й мама – серед проводжаючих.Це пам”ять. Це навічно в душі людини. Так вирішує філософську проблему буття, життя після смерті, Сергій Брижань, Він же – не можу стверджувати, але чи не вперше в театрі ляльок вирішив таку етично „не підйомну”  тему. Стримано, без сентиментІв, по-християнськи. Пишні витвори дитячої фантазії, першовідчуття  поезії: Козак, Чумаки, як „тріє Царі”, Рай, де білі овечки, що випасає Тарас , „розбіглися” по небу білими хмаринками. Чіткий ритм вистави, автентичний спів, акторський ансамбль, музика композитора І.Пустового – все гармонійно в роботі С.Брижаня і все вкорінено в українську ментальність, без патетики і сентименту, все з любов’ю до Кобзаря. „Не шукайте  у  нашій виставі біографічних подробиць. Ми тільки спробували мовою нашого театру торкнутися космічної за глибиною теми і створили легенду про те, як приходить на землю Поет.” Це творче кредо режисера і сценографа. Вони не ставили легенду, вони її творили. І ведуть нас по цій легенді  Його Доля і Безталання – два ангели, що є у кожної людини – білий і чорний. Та ще – Козак запорожець із його дитячих снів, що допомагає у скрутну хвилину, яких на його дитячі плечі випало немало. Та все це формувало  внутрішній світ нашого великого Кобзаря, тому, закликаю, як і автори вистави,  майбутніх глядачів  „ТАРАСА” : Дивіться очима, а слухайте серцем.

Світлана Веселка, “Високий Замок”

“Івасик -Телесик”

реж. С. Брижань,  худ. М.Ніколаєв,  комп. І. Пустовий

У виставі хмельничан “Івасик-Телесик” склався дуже добрий тандем сценографа і режисера. Режисер сягає аж прадавніх язичницьких часів, там беруть джерельні варіації культури обрядів, ритуалів. Показуючи на сцені їх фрагменти, вони тим самим говорять, що там зародилася душа казкаря, що це  ще тоді людина почала вигадувати, творити казку. За такого підходу і діти беруть з вистави більше, ніж просто сюжет. Вони Беруть з неї ще й глибоку культуру. Вистава  – сновидіння, зіткана із мрій і народних пісень.

Дарина Назарчук “Галичина”, 11 жовтня 2001 р.

 „Чумацький шлях”

реж. С.Єфремов, худ. І. Уварова, комп. І. Пустовий

Чудова  вистава, зроблена у стилі українського авангарду двадцятих років. Це своєрідний опоетизований погляд на долю України, котра вічна мов Чумацький шлях, а зірки, що світять нам з глибини Всесвіту – то душі наших пращурів, які ходили по землі, а мріяли про небо…

Т. Слободянюк “Подільські вісті”, 23 квітня 2002 р.

«Хом’ячок та північний Вітер» за п’єсою Х.Паукша

(Режисер – С.Брижань, Художник – М.Ніколаєв)

«Последние годы я много езжу по России, работаю в жюри фестивалей, видел несколько тысяч спектаклей.Картина печальная.Вторичные, если не третичные тексты. Банальные, не художественные, болтливые пьесы. Банально решенные авторами темы. Ну, а далее в дело вступают режиссеры, художники и актеры, штампуя бесконечно многократно использованные до них приемы режиссерского решения, изобразительного, манеры игры.

И тут появляется спектакль, в основе которого замечательный литературный текст, блистательный визуальный ряд, блистательный актерский дуэт. И все эти компоненты организованы, осмыслены, сплавлены в художественное целое режиссером, ясно знающим, зачем он это ставит и про что.Здесь все не банально, все неожиданно, трогательно. И Северный Ветер, и Ворон, и Хомячок. И цвет, и пластика сценографии, и неожиданное музыкальное решение, и та интонация спектакля, которая найдена режиссером и его замечательной командой, и последовательно простроена от начала и до конца истории.

Это редкий в моем зрительском опыте СПЕКТАКЛЬ-ВЫСКАЗЫВАНИЕ.Я вижу за ним личности его создателей, их мироощущение, культуру, их нравственные установки, наконец.

Это редко случается в театре кукол.Спектакль цельный, стильный, талантливый, ясный, очень эмоциональный.Притом, что виден ансамбль актерского дуэта, особенно пронзила игра актрисы в роли Хомячка.Моя жена, актриса, человек, казалось бы, искушенный в нашем театральном деле, испытала подлинное сопереживание судьбе героя. Я тоже был на спектакле не профессионалом, а доверчивым, наивным зрителем.Поздравляю театр с настоящей удачей!Редкое дело на сцене современного театра кукол…»

Виктор Шрайман, руководитель Всероссийской лаборатории режиссёров театров кукол, главный режиссёр Нижегородского ТЮЗа.(фестиваль «Подільська лялька – 2011) 

«Хомячок и Северный ветер»         

(впечатления искушенного зрителя)

«Среди большого числа маловразумительных,с претензией на гениальность и исключительность,нахально бездумных и откровенно халтурных опусов «Хомячок и Северный ветер» мгновенно проник в душу, поселив в ней светлую грусть и твердую веру в неистребимую силу ИСКУССТВА. Вместе с Грустью и Верой  по душе разлилась Радость за талантливых коллег, которых не одолели ни удаленность от столиц, ни безденежье и не все негативное остальное, упорно сопровождающее нашу кукольную жизнь.

Спектакль сразу заворожил  хрустально-грустной интонацией, которая, как аромат ландышей, вливалась прямо в самую чувствительную часть сердца, заставляя его сжиматься от предчувствия настоящего дива. Глаза погрузились в белизну декораций, которые вознесли над бытом и  банальщиной, бережно опустив на волшебную территорию, нереальную и убедительную одновременно. Зазвучала музыка, и с ней все происходящее стало абсолютно узнаваемым, ясно читаемым, близким и понятным. А  сознание тюкала мысль: «Как они  тонко и светло чувствуют жизнь, как свободна фантазия, как, наверно, эмоционально и интеллек- туально  насыщена их повседневность!»

Различая как минимум два типа спектаклей –  изложение и сочинение, без колебаний утверждаю, что стал свидетелем СОЧИНЕНИЯ, авторского спектакля, изощренно  утонченного, декадентского и оптимистичного одновременно, насыщенного грустным юмором, мудрой иронией, и верой, что все еще может кончится ничего себе.  С уверенным ощущением, что все пережито, прочувствовано, выстрадано, осмыслено. Что это  болит, волнует, не дает уснуть, рвется наружу. И зритель в ответ  заволновался, и у зрителя заболело,  и зритель задумался.

Особой удачей можно считать актеров, которые  составляют одно целое с режиссером и художником. С одним, очень важным добавлением: они  кристально человечески чисты. Особенно Ирина Винник. Как тонка, правдива и непрерывна ее сценическая жизнь, как скупы интонации и как глубоко чувство.  Каким незащищенным  и одновременно  жизнеспособным предстает перед нами ее Герой. Маэстро Олекса Винник мудр и ироничен. Сквозь ворчание Ворона пробивается сформированный полной сюрпризов  жизнью рационалистический пофигизм, горьковатый, но не безнадежный. Слушать этот дуэт – наслаждение и радость, смотреть  – праздник души, сопереживать – сладостная мука.

А как удивительно уместны куклы в их руках: они не мешают (как обычно) актерам, они органично проросли из них в спектакль, в предлагаемые обстоятельства, став тем нервным полем, на котором исполняется болезненно-тонкое, талантливое сочинение Сергея Брижаня и Михаила Николаева. 

Признательный поклонник – заслуженный деятель искусств Украины, профессор Харьковского национального университета искусств им.Котляревского А. Инюточкин

Про «ВІДЛУННЯ»

Один раз на два роки на стародавній волинській землі, де знайдено докази зародження перших українських вертепів — лялькових вистав на Різдво, у Волинському театрі ляльок проходить Міжнародний фестиваль «Різдвяна містерія». Цього року вп’яте тендітний, прозорий і невагомий, мов метелик, казковий Ангел приніс благу звістку про народження немовляти Ісуса.Подією фестивальної програми став спектакль Хмельницького театру ляльок «Луна» за ідеєю багаторічної дослідниці вертепу, кандидата мистецтвознавства І.Уварової (Москва). Цей спектакль — краще свідчення того, що вічна, мінлива «п’єса-вертеп» існує поза часом і простором і кожен відтинок буття може знайти в ній своє відображення. Здавалося б, несумісні — вертеп і поезія ХХ століття, але в спектаклі це століття розглядається лише як виток історії, виток тієї спіралі, що сягає джерел. Вертеп тут подано у вигляді вікна з рамами, що відчиняються. Малюнки на морозяному склі, Волхви — постаті Дідів Морозів зразка років 50-х, поетичні рядки про Різдво Ахматової, Галича, Пастернака — «мерцала звезда по пути в Вифлеем…». Знакові миттєвості епохи. Прокручується по колу вікно-вертеп, відчиняється рама — і знову знайома тема, блукаючий промінь ліхтарика, зім’ята сторінка, розсипані мандарини, дерев’яні конячки, спаковані поспіхом валізи. Спектакльспогад, спектакль-ностальгія за дитинством, життям, століттям.. Назва спектаклю «Луна» символічна. Як хвилям набутків судилося звучати відлунню вертепу, пробуджуючи благою звісткою Бога в душі кожного з нас, і тоді, можливо, зуміємо зігрітися світлом Звізди Віфлеємської.

АЛЛА ПОДЛУЖНА  «Дзеркало тижня»

Про виставу “ТАРАС” Фестиваль «Мистецьке Березілля. Лідери»

В нашій уяві існує кілька стандартних варіантів образу Тараса Шевченка в театральних постановках. Найчастіше це постать, що читає текст від автора в інсценізованих поемах або у виставах, скомпонованих за віршами, — своєрідна матеріалізація ліричного суб’єкта, благословенний радянською цензурою образ борця-революціонера.  Та ось явився на сцені  маленький Тарасик, дитина, в постановці драматичної поеми Богдана Стельмаха «Тарас». Проект «Наш Тарас», міні-фестиваль в рамках «Мистецького березілля», подав сценічну версію цієї поеми і незвичний образ-втілення Тараса Шевченка — невеличку ляльку у виставі «Тарас» Хмельницького обласного театру ляльок «Дивень». Режисер Сергій Брижань, художник Михайло Ніколаєв. Поряд з ляльками на сцені співіснують актори — розкішні костюми, свої ролі, не поділені навпіл з лялькою. Серед них Жінка в чорному і Жінка в білому — дві долі. Кожна пересуває ляльку-Тарасика: біла доля — на добро, а чорна — на лихо. Пластика акторського руху відпрацьована так чітко, що ляльки, частини декорацій, реквізит, котрий забирають зі сцени, передаючи з рук в руки, зникають плавно і залишаються до самого зникнення не просто використаною деталлю, а частиною видовища. Живі ляльки не є маріонетками. Здається, що навпаки — актори є маріонетками в руках ляльок. Їхній зв’язок невидимий — не за допомогою нитки чи дротиків — лялька вільна від пут, — а за принципом взаємодії образної. Актори граються ляльками, як більшість дітей, — ляльки сидять або стоять на чільному місці, а діти (тут актори) розказують і показують усе і за них, і для них, і заради них. Ляльки живуть самі по собі, кожна деталь грає на це вирішення. Ними рухають поступово, їх пересувають спеціальним помостом, котрий за допомогою двох планок, майстерно трансформованих упродовж вистави руками акторів на очах у глядача, перетворюється з поля на дім, з дому на хату-пустку, тоді на цвинтар і знову на безмежний простір поля, де залишаються сам на сам із Всесвітом маленький Тарасик і його дитяче кохання Оксанка. Тільки ці дві ляльки без обличчя, без намальованих чи пришитих оченяток, вуст, носика… Мабуть, щоб кожен дофантазував свого Шевченка.

Нонна Стефанова :  «Наш Тарасик»

Про виставу “ТАРАС”  «Обереги дитинства.»

 З’явилася ще одна насущна проблема лялькових театрів — адресність спектаклю. Вважають, що лялька в театрі може все, але найчастіше їй відводять надто примітивну, спрощену роль, припускаючи, що діти легше сприймають прості форми видовища. Питання спірне. Серйозністю художнього звернення до дитячої аудиторії виділявся спектакль «Тарас» Б.Стельмаха.  Його творці, режисер С.Брижань і художник М.Ніколаєв, проповідують поетичний театр. В емоційному полі спектаклю — майже шаманське чаклунство. Доступна, але повністю позбавлена побутовизму розповідь про дитинство Тараса Шевченка. Вгадуються моменти біографії, тієї доби, і все ж автори творять не реальне життя, а притчу про народження Поета, Генія. Борються за його душу доля та темні сили. Всі персонажі спектаклю — вишукані у своїй стилізації та простоті силуети ляльок, лише маленький Тарас — лялька, зроблена з ганчірки, як у давнину. Актори — повноправні партнери ляльок, використовується відвертий прийом живої взаємодії, за якого лялька підхоплює інтонацію актора, а актор продовжує думку ним же одухотвореного персонажа. Безсумнівно, до сприйняття такого багаторівневого та асоціативного дійства дитина має бути готовою, над цим необхідно працювати, честь і хвала художникам, які йдуть непростим шляхом залучення маленьких глядачів до високого мистецтва.

Алла Підлужна 

Про виставу “ТАРАС“

…Проект «Наш Тарас» об’єднав у фестивальній програмі три вистави. Справжньою подією стали робота львівського «Театру в кошику» — «Сон. Комедія» Т.Шевченка (монографія І.Волицької) і хмельницького театру ляльок «Дивень» — «Тарас» Б.Стельмаха (монографія С.Брижаня). Незвичний Шевченко, незвичний і лякаючий глибиною непізнаного…    Творчий напрям Хмельницького лялькового — поетичний театр. У виставі «Тарас» С.Брижань і художник М.Ніколаєв створюють неповторний світ фантазії та почуттів. Спокійна, ритуальна інтонація розповіді налаштовує на стиль казки чи притчі. Використовуючи необмежені можливості лялькового мистецтва, взаємодію з живим планом, актори творять легенду про долю Поета. У ній можна впізнати риси реального Тараса, але, швидше, це поетична метафора усвідомлення призначення генія.

Алла Підлужна  «Дзеркало тижня»

Про вистави “ТАРАС” і “Івасик-телесик” :  “Українська класика:  поетичний театр”

«Цінує розум вигуки прогресу,

душа скарби прадавні стереже»

Л.Костенко

«…Традиційна українська побутова казка з одвічним «жили собі Дід і Баба..» засвідчила духовну первозданність, не порушуючи сюжетних перипетій, не навязуючи світоглядних режисерських рішень. Гарний – прегарний «Івасик – Телесик» у Хмельничан оживив не тільки забуте, але й ніколи не згадуване, замуроване буднями, поспіхом, історичною невдячністю. … У прадавньому лісі зустрічають Весну; гарні пластичні поганські маніпуляції  з решетом і вінками, дві жіночі, одна чоловіча  постаті в білих одежах; звучать автентичні пісні… У білому дивовижному просторі чаклунської сценографії М.Ніколаєва, бездоганній за стильністю. Аж ось дід і баба. Ті самі, але й не ті: такі таємниче – чарівні як завжди звучить у незіпсованій уяві казка, голоси акторів Лідії Корницької, Лідії Місюренко, Анатолія Іванченка. Дід знаходить у лісі деревинку, яка схожа на фігурку хлопчика, приносить додому. Тут же, ніби з повітря, зявляється Ю як пелюсток квітки, колиска. І Бабина пісня, одвічно материнська, одухотворює деревинку! Ось спинається на ніжки маля, пробує, чи надійна опора – земля.. А носик у маляти задерекуватий – родовий знак батька – сучечка! А відьма?! Не якесь там опудало зі смітника – красень – змій, який артистично звивається у зловісній спіралі. Режисер Сергій Брижань сказав, що його вистави – це вистави –відчуття того, що глибоко зашифроване від нас тисячоліттями. На такому чуттєвому, але глибоко осмисленному філософському рівні поставлено й виставу «Тарас». Спектакль уже став культовим. Хмельницький театр щоразу дарує нам відкриття нових шляхів розвитку, збагачує новими ідеями,  вражає образно – пластичним рядом, високою сакральністю метафор,  і водночас простотою їх вирішення….»

Світлана Веселка,   «Поступ»;  «Art – поступ»

Про виставц ” ТАРАС”:  «Театральна Шевченкіана»

«… робота Хмельницького обласного театру ляльок «Дивень», режисер С.Брижань, художник М.Ніколаєв – «Тарас», театральна фантазія за драматичною поемою Б.Стельмаха. Повноцінне театральне видовище для дітей, яке здатне зворушити і дорослих. Творча група розмовляє з глядачами не спрощуючись, не опускаючись до примітиву як способу спілкування з дитячою аудиторією. Вражає робота художника, в якій гармонійно поєдналися модерні конструкції і архетипи, відбиті у костюмах та сценічних елементах.  Ці самі елементи допомагають розставити певні смислові акценти і, водночас, застосовані до просторового вирішення сценічного майданчика. Діти, чутливі до краси і правди, на рівні підсвідомості можуть відгукуватись на ті прадавні ментальні коди, що озиваються до них, хай у інтерпретованій, символіці та знаковості костюма, декорації. Якраз і є цінним  уміле застосування, вплетення вічного у нове. Як приклад справжньої творчості. І як шкода, що не кожна наша дитина, прочитавши про дитинство Тараса Шевченка, зможе переглянути цю виставу. Це був би вплив синтезу мистецтв, завдяки якому і виховуються покоління, що зможуть таки достойно і осмислено відкрити світові Шевченкові послання.»

Тетяна Чуйко,  журнал  «Українська культура»